Що таке голодомор? - 26 Листопада 2011 - Християнський сайт "Терноцвіт"

Християнський сайт "Терноцвіт"



Untitled
Головна » 2011 » Листопад » 26 » Що таке голодомор?
2:01 PM
Що таке голодомор?

Що таке голодомор?

У пам’яті українців та інших націй голодомор 1932-33 рр. назавжди залишиться однією з найстрашніших сторінок минулого, яка сприймається на рівні емоцій. Але, в той же час, голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.
Для більш чіткого розуміння, чим же був голодомор, слід акцентувати такі факти:
1. Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей.
2. Кількість прямих та непрямих жертв голодомору точно підрахувати досить важко. Між істориками досі точаться дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але, все одно, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А якщо взяти до уваги непрямі втрати, тобто тих дітей, які не народилися через наслідки голодомору, число жертв за приблизними підрахунками сягає 14 мільйонів.
Замислитесь: 14 мільйонів життів за 500 днів – це та страшна жертва, на яку прирік українську націю сталінський режим. Для порівняння: сучасне
населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн., Угорщини – 10,3 млн. Тобто під час голодомору зникла ціла європейська країна... Наша країна...
3. За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. Тобто саме ті регіони, де, на жаль, правда про голодомор досі шукає шляхів до свідомості населення...
4. Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії. Безумовно, головною причиною голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму. Політика безвідповідальних експериментів з метою побудови щастя для усіх „в єдиній окремо взятій країні”, яка передбачала, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний „радянський народ” з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого „індустріального стрибка” за рахунок „мобілізації” внутрішніх ресурсів.
На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних „ворогів” сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови „світлого майбутнього”. Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор. Зокрема, терор голодом. А Україна була головним полігоном „вирішення національного питання” та проведення індустріалізації...
Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, являла собою неабияку загрозу для нього.
Тому, не змігши вирішити національне питання через політику „коренізації”, Сталін вдався до відкритої війни проти народу.
Щодо індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною крові...
Щоб отримати валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина видобування товарів на експорт, насамперед – хліба. Для цього він організував економічно необґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка, фактично, знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці. Через це мільйони з них пали жертвами і нерівній боротьбі...
Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували голодомор, або ж не відвернули його, хоча повинні були це зробити. їх слід назвати поіменно:
Йосип Сталін – Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії.
В’ячеслав Молотов – голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні.
Лазар Каганович – у 1925-28 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-39 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема, на Одещині.
Павло Постишев – у 1930-1933 рр. керував відділом агітації і пропаганди та оргвідділом ЦК ВКП (б). У січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було „безумовне виконання плану хлібозаготівель”. Після виконання цього „плану” Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти української інтелігенції.
Станіслав Косіор – у 1928-38 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української РСР.
Влас Чубар – у 1923-34 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа серед керівників України.
Мендель Хатаєвич – у 1932-33 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав „особливі повноваження” стосовно хлібозаготівель.
Станіслав Реденс – керівник ГПУ УРСР. Саме він „відпрацьовував” перші справи, пов’язані зголодомором.
Всеволод Балщький – повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ПГУ УРСР. Фактично, саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані звинувачення. Також зіграв першочергову роль у винищенні української інтелігенції.
Роль цих осіб в організації голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу активність, то українські керівники Косіор та, особливо, Чубар, намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак, їх дії не були послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за голодомором стояла СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього терору.
Звичайно, наведені особи нічого не змогли б зробити самотужки. їм активно або пасивно допомагали мільйони соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.
5. Дехто й досі намагається представити голодомор 1932-33 рр. як „співпадіння об’єктивних та суб’єктивних обставин”: посухи та „перегинів на місцях”. Але факти свідчать зовсім про інше. Це не було співпадіння, це була свідома політика сталінського режиму.
Насамперед, посухи, дуже рідко призводять до голоду, особливо – у таких масштабах. Вони є лише додатковим чинником, який ускладнює ситуацію, проте не робить її катастрофічною. До того ж, посуха в Україні не призвела до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не зникли худоба та птиця. Все це зникло завдяки „зусиллям” активістів, які відбирали в людей останнє. Якщо б влада була людською і переймалася б інтересами людей, вона б докладала зусиль для того, щоб подолати наслідки цієї посухи. А ми бачимо зовсім іншу політику, яка й призвела до трагедії.
Тобто мова йде про організацію штучної катастрофи, коли сталінський режим використав погіршення ситуації на селі для винищення мільйонів українців.
Про те, що урожай в Україні був, переконує, хоча б, той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-33 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.
Факти переконують, що „випадково”, через „перегини на місцях” не вивезеш за кордон сотні тисяч тон продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ...
Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України весь цей час, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації...
6. Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний епізод. Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, що зробила тоталітарна влада, для порятунку людей? Може припинила примусове відбирання їжі? Може мобілізувалася на допомогу голодуючим, або хоча б прийняла допомогу інших країн? Ні. Вона всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони.
Армія, загони НКВС оточили українські міста, бо селяни намагалися там врятуватися від голодної смерті, та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати у інші регіони СРСР, насамперед, до Росії. Цьому сприяло введення паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. За спеціальними розпорядженнями ввели заборону на
продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити збігом обставин чи посухою...
Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених – знищували: розкуркулювали, висилали до Росії, просто страчували за вироком „трійок” буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями селян привозили нових, з Росії, Білорусі...
Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їх душі назавжди закрався страх голоду. За рахунок переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це значно підривало життєвий потенціал нації.
Не було жодного кроку, аби подолати негативні наслідки неврожаю. Навпаки, все робилося для того, щоб їх посилити. Отже, ми маємо справу з яскравим прикладом ГЕНОЦИДУ, спрямованого проти українського народу. I зараз ми маємо це довести і сказати вголос.
Ми повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло бути набагато більше...

Хроніка подій голодомору

Через 70 років, які минули після голодомору, стало відомо багато фактів, що відображають сутність цього явища. Завдяки зусиллям дослідників – професійних науковців, краєзнавців, простих ентузіастів – відкриваються нові й нові свідчення, які ілюструють перебіг подій і допомагають зрозуміти причини, головні складові та наслідки голодомору, як засобу винищення українських селян. Вони переконують, що це була спланована політична акція. Отже, нехай говорять факти...
1932 рік
26 квітня 1932 р. Станіслав Косіор надіслав лист Сталіну, в якому, зокрема, зазначалося: "У нас є окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про "голод” на Україні слід категорично відкинути”.
23 червня 1932 р. було прийнято постанову ЦК ВКП(б): "Обмежитись вже ухваленими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати”. Хоча потреба в цьому була неабияка.
6-9 липня 1932 р. відбулася III Всеукраїнська конференція КП(б)У. У доповіді С.Косіора була представлена точка зору ЦК КП(б)У на причини труднощів, що виникли. По-перше, серйозною, хоча й не головною причиною були названі складні клімАтичні умови 1932 року (як відомо, складні кліматичні умови завжди заважали більшовикам керувати господарством колишнього Радянського Союзу). По-друге, труднощі весняної засівної кампанії пов’язувалися "з незадовільним керуванням організацією господарства колгоспів, проведенням торішньої осінньої збиральної і хлібозаготівельної кампанії”. По-третє, джерелом багатьох проблем була названа безгосподарність у колгоспах. Деякі районні керівники робили спробу в своїх доповідях не тільки окреслити складність ситуації на селі, а й показати що не можна перекладати основну відповідальність за цю ситуацію на низові ланки, насамперед на нещодавно створені райони. Однак і обережні спроби декого з керівників УСРР, а особливо представників районів, вказати на складність ситуації у сільському господарстві України не викликали довіри у двох сталінських посланців, які брали участь у роботі конференції – В.Молотова і Л.Кагановича. У виступах Молотова і Кагановича було не просто значно звужено спектр факторів, що спричиняли труднощі у сільському господарстві України. Ці виступи, по суті, засвідчили, що центр однозначно зайняв жорстку позицію щодо українського селянства. Москва не планувала допомагати.
3 серпня 1932 р. В’ячеслав Молотов на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) сказав: "Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах”. Отже, він розумів ситуацію, але нічого не робив, щоб її виправити . Навпаки...
7 серпня 1932 р. з’явився власноруч написаний Сталіним закон про охорону соціалістичної власності (закон „про 5 колосків”). Цей закон передбачав у якості заходу судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна "розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна”. Амністія у таких справах заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.
11 серпня 1932 р. Сталін написав у листі до Л.Кагановича: „...Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да не мало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей...
... Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть”.
17 серпня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло пропозицію Сталіна "про скорочення плану хлібозаготівель на Україні на 40 млн. пудів як виняток для районів України, що особливо постраждали, з тим, щоб колгоспам районів, що особливо постраждали, зняти П0ловину плану, а індивідуалам – третину”. 28 серпня перелік районів було затверджено на політбюро ЦК ВКП(б). При цьому було зазначено, що "скорочення плану припадає переважно на бурякові районі”.
20 серпня 1932 р. газета "Правда” розпочала регулярну публікацію добірок матеріалів під рубриками "Общественная собственность священна и неприкосновенна”, "Расхитителей социалистической собственности – врагов народа – к суровой ответственности! "
1 вересня 1932 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) створено комісію під керівництвом заступника голови ОГПУ СРСР Івана Акулова, якій було доручено "розглянути конкретні інструкції по здійсненню декрету ЦВК і РНК СРСР про охорону суспільної власності як по лінії ОГПУ, так і по лінії судовій і прокуратури”.
16 вересня 1932 р. було затверджено інструкцію "по застосуванню постанови ЦВК і РНК СРСР від 7/УІІІ – 32 р. про охорону майна державних
підприємств, колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної (соціалістичної) власності”. Інструкція мала цілком таємну частину ("окрема тека”), що передбачала спрощений порядок затвердження вироків до розстрілу.
22 жовтня 1932 р. прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про роботу в Україні "надзвичайної комісії” на чолі з В'ячеславом Молотовим. Комісія дала новий імпульс здійсненню репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель. Багато з цих людей просто намагалися полегшити становище своїх односельців.
30 жовтня 1932 р. В’ячеслав Молотов повідомляв Сталіну: "Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях”. "Надзвичайна комісія” на чолі з В.Молотовим з листопада 1932 р. до січня 1933 року вичавила з селян ще близько 90 млн. пудів. Значною мірою за рахунок того, що в українських селах у складі спеціальних бригад по видобуттю зерна діяло 112 тисяч активістів, які одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим кормилися, а відтак виживали).
5 листопада 1932 р. В’ячеслав Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 р. року "з обов’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.
15 листопада 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення "Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів” у якому зазначалося, що з метою "розвантаження Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів, що переховуються в містах, визнати за необхідне:
1) Ввести єдину паспортну систему по СРСР з відміною всіх інших видів посвідчень...
2) Організувати в першу чергу у Москві та Ленінграді апарат обліку та реєстрації населення, регулювання виїзду та в'їзду.
3) Для вироблення конкретних заходів як законодавчого, так і організаційно-практичного характеру, створити комісію...”.
Селяни паспортів не отримували, бо вони, на думку Сталіна, мали жити не там, де хотіли, а там де потребували інтереси держави, тобто нового „господаря”.
18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У за участю В'ячеслава Молотова ухвалив постанову "Про заходи по посиленню хлібозаготівель”, яким посилювались репресії проти селян України. Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялось застосовувати натуральні штрафи по м’ясозаготівлям у розмірі 15-місячної норми і річної норми картоплі. I при тому треба було здавати хліб. Куркулів просто репресували по статті за "контрреволюційні злочини”.
20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів: "До колгоспів, що допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників”.
26 листопада 1932 р. у пресі УСРР надруковано наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому підкреслювалось, що репресія є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі. Дозволено застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які зривають або гальмують успішну боротьбу за хліб.
27 листопада 1932 р. у виступі на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б) Сталін підкреслив: "Наши сельские и районные коммунисты слишком идеализируют колхозы. Они думают нередко, что, коль скоро колхоз является социалистической формой хозяйства, то этим все дано, и в колхозах не может быть ничего антисоветского или саботажнического, а если имеются факты саботажа и антисоветских явлений, то надо пройти мимо этих фактов, ибо в отношении колхозов можно действовать лишь путем убеждения, а методы принуждения к отдельным колхозам и колхозникам неприменимы... Было бы глупо, если бы коммунисты, исходя из того, что колхозы являются социалистической формой хозяйства, не ответили на удар этих отдельных колхозников и колхозов сокрушительным ударом”.
1 грудня 1932 р. Раднароком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили 12 районів Чернігівщини, по чотири райони Київської і Харківської областей.
3 грудня 1932 р. у ряді районів України заборонено торгівлю м'ясом і тваринами.
5 грудня 1932 р. Всеволод Балицький видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР № 1», яким поставив підлеглим "основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі”.
6 грудня 1932 р. ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР "Про занесення на "чорну дошку” сіл, які злісно Саботують хлібозаготівлі”. Це рішення спричинило збільшення жертв голодомору.
14 грудня 1932 р. Сталін разом з В’ячеславом Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Разом з тим цей документ вимагав "правильного проведення українізації” в Україні й поза її межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими "контрреволюційними” елементами. По суті це означало смерть "українізації”.
15 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель.
19 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР розглянули питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визначили ситуацію незадовільною і доручили "виправити” її Лазарю Кагановичу та Павлу Постишеву як "окремо уповноваженим”. Про те, який стиль наведення порядку вони сповідували, яскраво свідчить телеграма, що її Лазар Каганович надіслав Сталіну вже 21 грудня 1932 р. року: „Вечером 20 и 21 декабря на заседании Политбюро ЦК КП(б)У наметили ряд практических мер по усилению хлебозаготовок. В виду того, что значительная часть уполномоченных отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10 наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из десяти снятых 7 были посланы ЦК КП(б)У и 3 обкомами.
38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба – свыше 40% оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов – 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного”.
Однак ніякі заходи не допомогли: на кінець 1932 р. року план хлібозаготівель був виконаний лише на 72%.
27 грудня 1932 р. ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР "Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів”.
31 грудня 1932 р. ВУЦВК УСРР і Раднарком УСРР ухвалили постанову про запровадження єдиної паспортної системи в УСРР і обов’язковий запис паспортів (прописку).
1933 РІК
19 січня 1933 р. більшовицьке керівництво СРСР ухвалило рішення про включення хлібозаготівель до складу обов’язкового податку, що встановлювався державою.
22 січня 1933 р. Сталін і В. Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані "ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації "через селян” у північних районах СРСР против колгоспів і взагалі проти Радянської влади”.
У зв’язку з цим наказувалось органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян у інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР.
24 січня 1933 р. з’явилась постанова ЦК ВКП(б), якою передбачались кадрові зміни в більшовицькому керівництві України і за якою на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У призначили Павла Постишева, діяча якому сталінське керівництво доручило шукати вихід із ситуації, що склалася у зв'язку із голодом, а також остаточний погром українського відродження.
13 лютого 1933 р. Голова ГПУ УСРР В. Балицький видав наказ № 2 "Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ГПУ УСРР”. Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що „аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 р. року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР "найближче основне та головне завдання... – забезпечення весняної сівби”.
13 лютого 1933 р. постановою наркома юстиції УСРР з метою "забезпечити паспортизацію та перешкодити антигромадським і соціально небезпечним елементам незаконно одержувати паспорти” було зупинено справи про зміну прізвищ та імен.
19 лютого 1933 р. у виступі на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників Сталін висунув гасло: "Сделать колхозы большевистскими, а колхозников зажиточными!”
23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову "Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів”, яким встановлювався порядок. "в силу якого вони зможуть роз’їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного управління міліції”. Світ не мав знати про те, що коїться в Україні, бо саме в цей час Радянську державу почали офіційно визнавати інші країни світу.
10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: "Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського”. Разом із П.Постишевим В.Балицький об’їхав голодуючі райони України та вживав на місцях рішучі та жорсткі заходи. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом з Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі.
15 березня 1933 р. Станіслав Косіор у листі до Сталіна повідомляє: "Всього за регістрацією ГПУ на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість районів правильно відбивають стан справ”.
8 квітня 1933 р. Раднарком і ЦК КП(б)У затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах, якими встановлювався жорсткий контроль і запроваджувались каральні санкції (штраф до 5 трудоднів, виключення з колгоспу) за невихід на роботу, заборонялась робота поза колгоспом без дозволу його правління. Правління також могло регулювати тривалість робочого дня, відміняти вихідні.
28 квітня 1933 р. з’явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громАдянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті "Известия”. Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають "у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС”. У постанові спеціально було обумовлено, що "громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують”.
8 травня 1933 р. у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й.Сталін і В.Молотов засудили "масові невпорядковані арешти” на селі. Інструкція вимагала припинити масові виселення, але разом з тим "дозволяла” виселення ще 12 тис. господарств (в тому числі 2 тис. з України).
13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством Микола Хвильовий
8-11 червня 1933 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому П.Постишев здійснив вирішальну атаку проти М.Скрипника. Виступ останнього не задовольнив П.Постишева, оскільки "та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, – я маю на увазі Наркомос і всю систему органів освіти України, – виявилась найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами...”
7 липня 1933 р. після чотирьох обговорень його "покаянного” листа на Політбюро ЦК КП(б)У в робочому кабінеті застрелився М.Скрипник, однак боротьба, із "скрипниківщиною” тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було "вичищено” 200 "націоналістичних, ворожих елементів”, а в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були увільнені із, шкіл України, як "класово ворожі елементи”. Значно розширювалася мережа російських шкіл і класів.
20 жовтня 1933 р. Голова ГЦУ УСРР Всеволод Балицький затвердив обвинувальний висновок у справі "Української військової організації” ("УВО”). Ця організація нібито здійснювала "активну повстанську, шпигунську, диверсійну і терористичну роботу з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УСРР від Радянського Союзу і встановлення фашистської диктатури у формі "незалежної” буржуазної республіки”. За твердженням авторів висновку, "УВО” було створено "активними контрреволюційними кадрами українсько-галицького войовничого націоналізму, що пройшли загартування збройної боротьби у громадянській війні і активній повстансько-шпигунській діяльності, спрямованої проти Радянської влади”.
18-22 листопада 1933 р. відбувся об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому П. Постишев підкреслив, що колгоспи в Україні зроблено більшовицькими. Пленум ухвалив резолюцію, в якій було записано, що "в даний момент головною небезпекою є місцевий націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами”. Цей "даний момент” розтягнувся на кілька років і означав послідовне винищення інтелектуальних сил в Україні, погром в системі науки і освіти. При чому цього разу репресивна хвиля зачепила і комуністичну інтелігенцію, тих, хто ще вчора трощив "націоналістів”, а сьогодні сам був оголошений ворогом системи, якій віддано слугував.
21 листопада 1933 р. кореспондент англійської газети "Манчестер Гардіан” писав: "Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північній Кавказ”.
Виникає запитання, що це, як не цілеспрямована політика проти народу? За міжнародними нормами її не можна трактувати інакше, ніж ГЕНОЦИД проти української нації.
Голод 1932-33 р., як неодноразово зазначали очевидці й дослідники цієї трагедії, був штучним явищем. Причиною голоду був фактор, що досі в історії нечуваний – політика тоталітарного режиму. А, отже, й причини та наслідки його приховувалися й фальсифікувалися режимом не тільки в 30-ті роки, а й до початку 90-х.
Українська політична еміграція ще в кінці 1932 р. забила тривогу в засобах масової інформації. Особливу роль відігравала преса Галичини, в якій друкувалися свідчення утікачів із підрадянської України. Львівська газета "Нова зоря” у статті "Нищать українську націю. Боронімся!” зазначала: "Східна сторона Збруча виглядає на справдішну воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до самого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідки виїмки добігають сюди як живі кістяки.”
В тій же газеті читаємо й розлогу статтю "Страшні події на Україні. Слово про обов’язок всіх українців.” Робиться висновок проте, що у боротьбі з масовим винищенням українців потрібно протестувати як в самій Україні, так і по цілому світові.” Зокрема, українська еміграція в Європі й Америці має великий національний обов’язок освідомлювати про мартирольогію України під большевицькою Москвою всі ті народи, серед котрих наша еміграція живе. Освідомлювати устно, в пресі й окремими публікаціями.”
24 липня 1933 р. Український греко-католицький Єпископат галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні звернувся з відозвою "До всіх людей доброї волі!” в якій, зокрема, зазначалося: "На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах...
Усі радіостанції просимо рознести наш голос по цілім світі, може дійде він і до убогих хатин, конаючих з голоду селян.”
Варто відзначити значну інформаційну й згуртовуючу роль, яку відігравав український часопис "Тризуб.” Упродовж 30-х років майже в кожному номері друкувалися статті, повідомлення про голод в Україні, свідчення очевидців й висвітлювалися організаційні заходи, які проводила українська еміграція, повідомлялося про акції громадськості за кордоном, допомогу голодуючим та про політику замовчування голоду радянською владою. В результаті заходів українського греко-католицького єпископату та численних українських громадських організацій з Головною Еміграційною Радою та чернівецьким і львівським Комітетом рятунку України на чолі, з ініціативи кількох членів Французького Товариства українознавства було засновано в Парижі 24 серпня 1933 р. Комітет по організації допомоги голодним на Україні.
Проте допомога голодуючим ускладнювалась тим, що більшовики не визнавали голоду, а відтак і організувати допомогу з-за кордону було досить складно. Як зазначала Голова Жіночої Національної Української Ради професор Софія Русова: "Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Укр. еміграція відгороджена від свого народу страшними більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір'ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами.”
Інформаційно-організаційні акції українських емігрантів досягли певного результату. Світ дізнався про те, що чиниться в Радянському Союзі з українським селянством. Завдяки ініціативі норвезького прем’єра Мовінкеля, питання було порушено у 1933 р. в Лізі Націй, Міжнародному Червоному Хресті та інших громадських установах багатьох країн. Проти голоду висловили протест російські емігранти.
29 жовтня 1933 р. українськими політичними емігрантами було проголошено "день привселюдної жалоби й всенародного гніву – на всіх просторах, заселених українським народом за межами СССР, повсюди, де розкидано світом колонії українські, повсюди, де тільки б’ється українське серце, де тільки чути українську мову...”
Зусилля української еміграції врешті решт знайшли відгук у європейської спільноти. У Відні 16-17 грудня 1933 р. під проводом кардинала Ініцера відбулася міжнаціональна й міжконфесійна нарада всіх організацій, що брали участь в допомозі голодним в СРСР. Скликано її заходами Віденського комітету допомоги. У нараді взяли участь представники міжнародних організацій з Англії та Швейцарії, національних комітетів допомоги -німецьких, єврейських, російських.
Найбільше серед них було представлено українських організацій за кордоном. "Міжнародна нарада ... на підставі фактичного матеріялу ще раз привселюдно ствердила незаперечний факт голоду в СССР, в першу голову на Вкраїні і Північному Кавказі, байдужість широкого світу до долі нещасних, дальшу, ще грізнішу, загрозу голоду, та вдалася до всієї людскости з гарячим закликом – ділом допомогти нещасним.”
В Ухвалі було записано: "1) У відповідь на всякі змагання заперечити страшний голод, що лютував до останніх жнив в СССР, конгрес рішуче стверджує, що за минулий рік голодною смертю загинули мільйони невинних людей навіть у найбагатших краях СССР, як Україна й Північний Кавказ. Так само рішуче стверджується, що у зв’язку з цим масовим вмиранням виникали найжахливіші прояви до людоїдства включно.
2) Ці жертви можна було б оминути. У той час, коли в СССР відігравалась трагедія, заморські хліборобські держави терпіли від надпродукції збіжжа, світові конференції обмірковували питання зменшення збіжжевої продукції. Величезні запаси споживчих продуктів знищено...” Важливо зазначити, що під тиском міжнародної громадськості Радянський Союз змушений був визнати наявність голоду в 1932-33 роках, проте, істинні причини й масштаб його ретельно приховувалися.
У повоєнний час українські емігранти розгорнули широку роботу по збиранню документальних даних про голод 1932-33 рр., особливо свідчення очевидців. У 1948 р. Товариство Українських Політичних В’язнів видало брошуру Г.Сови "Голод в Україні 1933 року”, а також побачили світ праці Д.Солов’я "Стежками на голготу”, "Голгота України”, збірку М.Вербицького "Найбільший злочин Кремля”, публікувалося багато оглядових статей у пресі та ін.
Однією з причин голоду Г.Сова називає державну політику радянської влади загалом. Перший п'ятирічний план загального розвитку СРСР був авантюрним і в дискусіях перемогли прихильники "гігантоманії.” А отже кошти на його реалізацію (на індустріалізацію країни) викачувалися з села, шляхом експорту сільськогосподарської продукції за кордон. Ще одна причина – колективізація проводилась "дуже наспіх, а головне не спиралась на реальні технічні можливості.”
Особливо активізовувалися публікації про голод в Україні у відповідні річниці. У 1955 р. у "Шляхові перемоги” вийшла друком стаття П. Половецького "Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 р.”
Автор, аналізуючи хід подій, повідомлення в пресі про голод в СРСР зазначає, що винні в приховуванні цієї трагедії не тільки Сталін і "банда кремлівських злочинців, політбюро, москалі”. А винні ті, хто "не тільки мовчав, а й навіть створював атмосферу сумніву та неґації. I це робили люди не з безбожницького Кремля, а представники західньої демократії, що в Москві, Києві та інших містах СССР обсервували життя і людські відносини в новонародженій "справжній соціялістичній державі” – за їх виразом”.
Одним із таких журналістів автор називає кореспондента "Нью-Йорк Таймз” В.Дюренті. Саме цей журналіст спростовував на сторінках газети повідомлення англійця Геріта Джонса, який в березні 1933 року пройшов сорок миль пішки від села до села поблизу Харкова й інформував світ про страхітливу трагедію українців. Публікації про морально-етичний вибір журналіста В.Дюренті публікувалися й у 80-х роках.
Зокрема, один із авторів спеціального випуску "The Ukrainian Weekly”, де на 12 сторінках розглядався великий голод в Україні 1932-33 років, зазначав, що у питанні "чи був голод в Україні в 1932-34 рр.?” склалося різнобачення. З одного боку є ті, що констатують факт "голод був”, а є й інші, котрі відзначають, що мав місце голод великого розмаху.” Так от Дюренті наголошував, що в СРСР існує лише серйозна нестача харчів, є поширена смертність від хвороб через недоживлення. Ситуація погана, але голоду немає. Цим самим він вводив в оману суспільну думку інших країн, підігравав радянському режимові. Більше того, у своїй книзі "Stalind and С°” журналіст писав про те, що російський продовольчий стандарт значно відрізняється від дореволюційного, майже середньовічного, до такого рівня, що цей стандарт сьогодні наблизився до стандарту США, наперекір тому, про що думають американці. I це писала людина в той час, коли в СРСР люди помирали з голоду.
У 1963 р. на сторінках газети "Свобода” друкувалося багато інформаційних статей про голод 1932-33 рр., зокрема, й розділи з книги Валентини Калиник "Руйнування родини в СРСР.” Вона зазначає, що за період голоду на Україні загинуло коло 7 млн. населення.” У 1973 р. у Мюнхені вийшла фундаментальна праця Василя Плюща "Genocide of the Ukrainian Реор1е”, де детально розглянуто причини голоду.
Під впливом величезної агітаційно-інформаційної роботи, яку проводила українська політична еміграція, російські емігранти також у своїх виданнях почали друкувати аналітичні статті про голодомор. Так А.Авторханов зазначив, що саме Сталін і Мікоян штучно організували голод в країні у 1931-1932 рр. На Україні 6 мільйонів людей померло від голоду. Зазначає й про те, що голод локалізований районами України, Туркестана і частини Північного Кавказу. Він є наслідком обов’язкових поставок за безцінь хліба, масла і м’яса в період колективізації.
Авторханов пише й про те, що добре пам’ятає заходи, що їх використовували, починаючи з листопада 1930 року. 1) Запровадження карткової системи на продовольчі й промислові товари; 2) було введено диференційоване постачання різних соціальних груп (1. Чекістський актив, 2. Партійний актив, 3. Офіцерський корпус "Военторг”, 4. ІТР, 5. Педагогічний персонал); 3) також введено диференційоване постачання міст – а) міста особливого списку (Москва, Ленінград), б) міста першого списку (Київ, Харків, Київ, Мінськ, Баку та ін.), в) міста другого списку, г) міста третього списку.
У журналі російських емігрантів "Русская мысль” 1983 року було надруковано виступ Алена Безансона, виголошений 4 червня 1983 р. в Парижі біля пам'ятника Шевченку на церемонії, влаштованій Об’єднаним комітетом українських організацій у Франції. У ньому зазначалось: "Безумное обложение привело к ... голоду. Но если в этом несчастье кое-что еще можно отнести на счет обезличенного социалистического процесса, ослепление утопией, автоматизма безрассудного планирования и бюрократического террора, тут налицо, однако, и сознательное политическое решение, принятое Сталиным и его приспешниками: политически разгромить крестьянство, разбить национальную целостность Украины (виділено ред.).
Истребление крестьянства сопровождалось полным обновлением руководящего состава и "дезукраинизацией” Украины. Это непрерывный геноцид, кульминация которого пришлась на 1932-1933 гг.; он возобновился после войны и продолжается и поныне.”
Автор зазначає, що весною 1933 року від голоду померло близько 10% українського населення – чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей. Загальний же демографічний дефіцит – 7 млн. I хоча правда про голод просочилась на Захід ще тоді ж у 1933 році – з’явилися-брошури, статті в газетах і журналах, проте, саме в той же час французький прем’єр Едуард Ерріо засвідчив, що під час його поїздки Україною він бачив багаті колгоспи, ситих людей. I як зазначає Безансон, – "можливо немає іншого такого скандального прикладу того, що я назвав би буржуазною прорадянськістю.”
У 1938 р. Борис Суварин опублікував класичний твір "Сталін”, але й там не було згадки про голод на Україні. Сам же Безансон запізнав сутність голоду як геноциду у 1970 р., коли прочитав твір Василя Гросмана "Все течет”. Французька ж компартія потурбувалася про те, щоб книга не потрапила до читача. Книга Василя Барки "Жовтий князь” вийшла тільки в 1981 році.
Лише через п’ятдесят років новоусвідомлений світ дещо по іншому побачив трагедію українців у 30-х роках. Починаючи з 1980 р., на сторінках журналів "Soviet Studies”, "Slavic Review”, різноманітних європейських газетах розгорнулося обговорення про ціну соціалізму і людського життя, про колективізацію в СРСР та її наслідки, про непомірні людські втрати (вражаючі уяву цифри), друкувалися документальні дані.
У польських "Зошитах історичних” Богдан Осадчук надрукував ряд документів до 50-ї річниці великого голоду в Україні. У вступі він, зокрема, зазначав, що голод 1933 року "це була зорганізована й спланована акція, що мала на меті знищення українського селянства – головної сили і резервуару для поповнення робітництва й інтелігенції в містах. Настав той час коли селянський рух відновився по вікових спустошеннях, що їх здійснювала Росія, починаючи від битви під Полтавою.”
Розглядаючи причини голоду, Б.Осадчук зазначає, що колективний спосіб господарювання зовсім не притаманний українцям. Колгоспи не були готові до таких змін ні організаційно ні технічно, що потягло за собою великі втрати при збиранні врожаю, які сягали 30-40%. Окрім того, в 1931 р. із зібраних 11 мільйонів тон збіжжя конфісковано шляхом примусу 7 мільйонів тон. Сталін вибрав для цього вигідний час. У Німеччині Гітлер прийшов до влади і починав будувати новий лад нацистку диктатуру. В порівнянні з цим трагедія українського селянства була для західної опінії публічно нічим.
Варто зазначити, що на початку 80-х років українським політичним емігрантам вдалося пробити не тільки міцний мур мовчання західних ЗМІ, а й вплинути на уряди країн, зокрема, США по створенню комісій з розслідування голодомору. Зібрані у 1983 р. Клубом друзів України матеріали "50 років потому французька та зарубіжна преса”, засвідчують той світовий резонанс, що мали заходи українських політичних емігрантів по відзначенню 50-ти річчя голодомору в Україні, й показують, що світова громадськість дещо по-іншому почала сприймати те, що відбувалося в Радянському Союзі. Зі шпальт газет не сходило слово "голодомор.” Про голод писали французькі газети та журнали : Le Guotidien De Paris, Le Monde, Lire, L’Alternative; швейцарські, зокрема, Gazette de Laussane; англійські: The Daily Telegraph та інші.
У відповідь на масові публікації в зарубіжній пресі в Радянському Союзі як в союзній пресі, так і республіканській (українській) публікувалася низка статей відповідей "буржуазним наклепам.” Особливо піддавалися критиці книжки Р. Конквеста, що побачили світ у 80-х рр. Було організовано й серію передач на українському радіо. Радіо "Київ” почало повторення циклу бесід доктора історичних наук I.Хмеля "Агогнія відчаю” 2 грудня 1986 р., проведено бесіди з істориком Іваном Курасом "Ватажки буржуазно-націоналістичних угруповань викривляють історію України” – аналіз фільму "Жнива розпачу.” 21 листопада 1986 р. та ін. однією з форм боротьби з безпам’ятством та відповіддю на фальсифіковану інформацію українських вчених у передачах українського радіо та газетних публікаціях стали радіопередачі на радіо "Свобода”.
Аналізуючи чималий внесок української політичної еміграції в усвідомлення українцями й світовим співтовариством історії України варто наголосити, що різні періоди в історії національно-визвольної боротьби українців викликали спротив і фальсифікацію радянськими істориками, проте, найбільш гострою виявилася дискусія з приводу голоду 1932-1933 р. Саме в українських еміграційних виданнях і під їхнім впливом у свідомості незалежних дослідників різних країн було зроблено висновки з приводу голодомору 1932-1933 р.
По-перше, голод в Україні був штучний, спровокований політикою радянського режиму в Україні; по-друге, голод носив локальний характер (охопив Україну, Північний Кавказ, де проживали українці), а отже, висновок – голод є етноцидом – цілеспрямованою акцією на винищення українського селянина (українців як нації), який чинив спротив встановленій владі. Голод набув загрозливого масового характеру (і хоча цифри виморених голодом у різних публікаціях розходилися, проте, загалом, називалися від 5 до 10 млн. осіб).

Висновки Спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932-33 років в Україні

1. Немає сумнівів, що велика кількість населення Української РСР та Північної території Кавказу померли від голоду протягом 1932-33 років через голодомор, спонуканий людьми шляхом конфіскації врожаю 1932 року Радянською владою.
2. Жертви українського голодомору налічують мільйони осіб.
3. Офіційна заява Радянської влади про „диверсію куркулів”, яка стала причиною усіх „труднощів” протягом Голодомору, не має підстав.
4. Голодомор не був, як часто заявлялося пов’язаний з посухою.
5. В 1932-32 рр. офіційною реакцією Радянської влади на нестачу зерна через посуху за межами України було надання допомоги постраждалим територіям та надання пільг селянам.
6. В половині 1932 року, внаслідок невдоволення влади Української РСР тим, що надмірні поставки зерна спричинили появу локалізованих осередків голодомору, Москва відмінила попередній курс і зайняла більш жорстоке становище до селян.
7. Неспроможність Радянської влади в Україні виконати граничні норми поставок зерна змусила їх вжити надзвичайно жорстоких заходів, аби забрати у селян максимальну кількість зерна.
8. Восени 1932 року Сталін використав цю спонукану „кризу поставок” в Україні як привід для зміцнення свого контролю не Україні, а також для ще більшого посилення заходів по конфіскації зерна.
9. Голодомор в Україні в 1932-33 рр. був наслідком максимальної конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села.
10. Представники влади, які відповідали за заходи щодо конфіскації зерна, також жили в страху покарання.
11. Вже в кінці 1932 року Сталін знав, що в Україні люди помирали від голоду.
12.В кінці 1932 року Сталін використав „слабкість” української влади в зборі зерна для ще більшого зміцнення свого контролю над Комуністичною партією України і дав наказ для дій, які ще більше погіршили ситуацію і довели до максимуму людські втрати.
13.Постишев мав подвійні повноваження від Москви: збільшити конфіскацію зерна, і тим, самим збільшити голодомор в Україні та знищити новітні національні самопрояви, які були до того часу дозволені українцям владою СРСР.
14.Голодомор також відбувався і в басейні ріки Волга та на території Північного Кавказу, але такі наслідки і масштаби, як в Україні він мав в місцевостях, де проживали етнічні українці.
15.Робилися заходи не допустити переїзд голодуючих в регіони, де харчі були більш доступні.
16.Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців в 1932-33 роках.
17.Американський уряд мав достатню та вчасну інформацію про голодомор, але не здійснив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, Адміністрація США надала дипломатичне визнання Радянського уряду у листопаді 1933 року, відразу ж після голодомору.
18.Протягом голодомору деякі члени американського корпусу преси співпрацювали з Радянським урядом, заперечуючи існування голодомору в Україні.
19.Останнім часом в дослідженні голодомору є значний прогрес як на Заході, так і, меншою мірою, в Радянському Союзі. Хоча Радянські історики та промовці ніколи не давали точного та адекватного звіту, значний прогрес був досягнутий останніми місяцями.

Висновки Спеціальної комісії затверджено Конгресом США
Вашингтон, 19 квітня 1988 року.

Переглядів: 1905 | Додав: Profelin1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
Голодомор-це режим антихриста-Сталіна В пік голодомору українські селяни вимирали в темпах:
17 людей за хвилину,
1,000 людей за годину,

25,000 людей на день cry cry cry

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

МЕНЮ

Пошук

Ми в контакте

Наше опитування

Що ви найчастіше шукаєте в інтернеті?
Всего ответов: 773
Чи подобається вам цей сайт?
Всего ответов: 655

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0