Слово Папи Римського до українців

з приводу Дня пам’яті загиблих під час Голодомору

З Ватикану, 23 листопада 2003 року, Іван Павло II

Скільки років, десятиліть має пройти, щоби голодомор радянських двадцятих, тридцятих, сорокових років трансформувався в історичну подію, остаточно вписався в минуле? Мабуть, це трапиться не тоді, коли підуть із життя всі до єдиного свідки того лихоліття. Все залежить від того, як довго триватиме наш сьогоденний — непевний, нестійкий, соціально несправедливий до значної частини суспільства, позначений безпорадністю та недбалістю влади й занадто тривалий перехідний період. Період, у все ще невизначеному й туманному кінці якого перед багатьма людьми — навіть молодими — і сьогодні постає чорний потворний привид голоду, темряви, повної безпорадності й занедбаності. Думається, між іншим, що й визнання трагедії голодомору всіма народами й верствами нашого суспільства також пов’язане із швидкою й прийнятною для всіх стабілізацією суспільного життя.

Нижче друкуємо (з незначними скороченнями) звернення Папи Римського Івана

Павла II до українського народу в зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні. Папа Іван Павло II наголошує на тому, що пам’ять про ті страшні події має сприяти консолідації українського суспільства, усувати розколи, а також «протидіяти будь-якій ідеології, що спотворює життя, гідність та кращі прагнення людини». Варто відзначити, що подібних звернень ми не отримали від ніякої іншої церкви. Навіть від предстоятеля Російської православної церкви Московського патріарха Алексія II, хоча його паства в Україні за чисельністю значно перевищує паству Папи Римського.

«Високодостойним Братам Любомиру Кардиналу Гузару Верховному Архiєпископу Львова для Українців і Мар’яну Кардиналу Яворському Архiєпископу Львова для вірних Латинського обряду.

Спогад про драматичні події народу, що сам по собі є необхідним, сьогодні як ніколи виявляється корисним для розбудження в нових поколіннях прагнення того, щоб за всіх обставин стояти пильними вартовими гідності кожної людини. Молитва за вічний упокій усім тим, хто був несправедливо позбавлений блага життя, пом’якшує наш біль, а належна пам’ять про минуле переходить кордони однієї нації, доходить до інших народів, які також були жертвами подібних згубних подій.

70-тi роковини сумних подій Голодомору ще раз нагадують мені, що мільйони людей зазнали жахливої смерті через згубну діяльність ідеології, яка впродовж усього XX століття стала причиною страждань і горя в багатьох частинах світу. Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи.

Високодостойні Брати, прошу вас висловити державній владі та вашим співгромадянам, особливо дорогим для мене, вираз моєї солідарної та молитовної співучасті. Передбачені відзначення зміцнюють справжню любов до Батьківщини; вони не звернені проти інших народів, а радше спрямовані на те, щоб оживити в людській душі почуття гідності кожної людини, хоч до якого б народу вона належала.

Як у зв’язку з цим не згадати про руйнування стількох сімей, про страждання незліченних сиріт, про нищення всіх соціальних структур? Відчуваючи себе близьким до усіх тих, хто постраждав внаслідок сумних драматичних подій 1933 року, бажаю ще раз підтвердити необхідність збереження пам’яті, щоб ще раз разом наголосити: «Хай ніколи більше не повториться!» Усвідомлення помилок минулого стає постійною спонукою до того, щоб будувати майбутнє, більш придатне до людських потреб, щоб протидіяти будь-якій ідеології, що спотворює життя, гідність та кращі прагнення людини.

Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці. На жаль, комуністична ідеологія зробила свій внесок в поглиблення поділів між людьми у сфері суспільного та релігійного життя. Потрібно докласти зусиль до щирого та дійового примирення: тільки в такий спосіб можна відповідно пошанувати жертви, які належать усьому українському роду.

Християнське почуття скорботи за тими, що померли внаслідок божевільного смертоносного задуму, повинно супроводжуватись прагненням будувати таке суспільство, в якому спільне добро, природний закон, справедливість для всіх та людські права будуть постійними дороговказами на шляху оновлення сердець та умів усіх тих, хто має честь належати до українського народу. Таким чином спогад про минулі події стане джерелом натхнення для теперішнього й майбутнього поколінь.

Під час незабутнього візиту до вашої країни два роки тому, вказуючи на печальний період, який протягом сімдесяти років переживала Україна, я пригадав жахливі роки радянської диктатури й страшний голод у тридцяті роки, коли ваша країна, «житниця Європи», не могла прогодувати власних дітей, які гинули мільйонами. Сподіватимемось, що з Божою поміччю уроки історії допоможуть знайти порозуміння заради спільної побудови країни, яка б розвивалася в гармонійний та мирний спосіб. Досягнення цієї благородної мети залежить перш за все від українців, яким довірено зберігати східну християнську традицію та відповідальність за здійснення самобутнього поєднання культур. У цьому полягає особливий внесок, який Україна покликана зробити в побудову «спільного європейського дому», де кожен народ міг би достойно зберегти власну самобутність.

Висловлюю побажання, щоб український народ умів дивитись на історичні події примиреними очима і ввіряю Пресвятій Богородиці усіх тих, які ще й зараз страждають внаслідок тих печальних подій.