Папа Іван Павло ІІ та Українська Греко-Католицька Церква - Мої статті - Каталог статей - Християнський сайт "Терноцвіт"

Християнський сайт "Терноцвіт"



Untitled
Головна » Статті » Мої статті

Папа Іван Павло ІІ та Українська Греко-Католицька Церква

Папа Іван Павло ІІ та Українська Греко-Католицька Церква

Отець-доктор Андрій Михалейко: «Вже перші зустрічі з Йосифом Сліпим показали, що Папа Іван Павло ІІ є дуже відкритим до українців, зокрема, до Української Греко-Католицької Церкви».

Цього року українці урочисто відзначають 10-ту річницю пам'ятного візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. З цієї нагоди відбувається ряд заходів, на яких студенти, журналісти, історики, богослови... намагаються осмислити це паломництво. В інтерв'ю з отцем-доктором Андрієм Михалейком, директором Інституту Історії Церкви, ми намагаємося розкрити історію стосунків Папи Івана Павла ІІ та Української Греко-Католицької Церкви упродовж усього його понтифікату.

- Отче Андрію, які сподівання були серед українського народу, коли главою Церкви обрали Папу Івана Павла ІІ?

- Відомо, що після понтифікату Папи Павла VI главою Церкви було обрано Йоана Павла І. Цей понтифікат був надзвичайно короткий, не протривав навіть 40 днів – Папа помер. Відтак на наступному конклаві вперше в історії було обрано Папу-слов'янина – архиєпископа Краківського  - Кароля Войтилу, який, як згодом з'ясувалося, був одним з кандидатів вже на попередньому конклаві.

Я читав кілька відгуків українців з діаспори про цей вибір. Насправді більшість з них були доволі таки обережні, оскільки нам добре відомі ті конфлікти, які існували в історії взаємин між українцями і поляками. Очевидно, було якесь упередження: що ж тепер буде? Передовсім, звичайно, увага акцентувалась на церковне життя в діаспорі, і було багато скептиків, які твердили, що від цього Папи українцям не слід чекати якихось великих поблажок чи підтримки.

Натомість погляди Патріарха Йосифа Сліпого у цьому питанні були набагато далекогляднішими.

«Ми, українці, радіємо вибором Папи-слов'янина... тому що, будучи членом польської страждучої Церкви, він знає, що значить терпіти, бути переслідуваним, не мати прав. Він знає, що це безбожний комунізм, він теж знає, що таке спрага за правдою...» Слово Патріарха Йосифа Сліпого від 17 жовтня 1978 р.

- Яким було ставлення Папи Івана Павла ІІ до Української Греко-Католицької Церкви на початках свого потифікату?

- Фактично від початку понтифікату виявилось, що Іван Павло ІІ, на відміну від усталених уявлень про Схід Європи, можна сказати, радикально змінює політику римських єпископів у напрямку Сходу, зокрема, він є таким «інсайдером», який на своєму власному досвіді пережив тоталітарний режим чи, точніше, жив у цьому режимі. Він знав його насправді зсередини і спробував подивитися на відношення Ватикану до церковної ситуації на Сході в соціалістичному блоці, за «залізною завісою», цілком по-іншому.

«Східна політика» Ватикану перед тим була радше політикою дипломатичної стриманості. Вважалося, що не слід занадто голосно артикулювати на темі релігійних утисків та обмеження свободи, щоб становище християн за «залізною завісою» не стало ще гірше. Натомість Іван Павло ІІ радикально змінив цей підхід і це стало відчутно уже під час першого його візиту до Польщі. Також під час одного з наступних візитів на Батьківщину Святіший Отець у проповіді, цитуючи 103 псалом, сказав: «Ти обновиш лице землі», - і тоді, вдаривши своїм жезлом, наголосив – цієї землі. Багато хто проінтерпретував цей факт таким чином, що Папа вже тоді кинув виклик цій системі.

У цьому контексті вже перші зустрічі з Йосифом Сліпим показали, що Папа Іван Павло ІІ є дуже відкритим до українців, зокрема, до Української Греко-Католицької Церкви. Вже на самому початку було кілька таких чітких і зрозумілих сигналів, що він цю Церкву хоче підтримати. Передовсім це було велике послання з нагоди приготування до 1000-ліття Хрещення Руси-України, в якому було підкреслено особливе місце Греко-Католицької Церкви, її роль у християнстві. І тоді практично було артикульовано, що історія цієї Церкви, її витоки – тісно пов'язані з подією 988 року.

«Апостольська столиця відчуває особливу любов до вашої Церкви, бо протягом історії вона дала стільки доказів прив'язаності до Риму, не виключаючи і найвищого свідчення-мучеництва. З цієї причини головні святкування Тисячоріччя Вашої Церкви в діаспорі  відбудуться в Римі. Зібрані біля гробу Св. Петра, поруч з яким спочиває Св. Йосафат, подякуємо разом за всі плоди з участі в Божественних Таїнствах, в єдності тієї ж віри і зв'язані тією ж любов'ю. Не може бути відсутня Ваша Церква під час святкування разом з усією Католицькою Церквою цієї надзвичайної річниці; ані не може не бути на врочистості Тисячоріччя Єпископа Риму, який палко бажає заспівати в соборі Св. Петра, разом з усіма єпископами та вірними, Вашою мовою пісню подяки "Тебе, Бога, хвалим"». Апостольське послання «Великий дар Хрещення» до українців-католиків з нагоди Тисячоліття Хрещення Київської Русі від 14 лютого 1988 р.

Ще одним дуже важливим моментом було те, що відбулися певні структурні зміни в Греко-Католицькій Церкві в діаспорі. До того часу зібрання єпископів вважалися лише єпископськими конференціями за взірцем римо-католицьких. Натомість від 1980-го року зібрання греко-католицьких єпископів отримали статус Синодів. Тобто було відновлено древню східно-християнську традицію та підкреслено, що зібрання східнохристиянських єпископів, будучи законодавчим органом, є по рангу і значенню чимось більшим і важливішим, ніж єпископська конференція.  Це можна вважати другим важливим сигналом, який, очевидно, дещо змінив такий скепсис. Насправді, ці дії показали, що цей Понтифік дійсно позитивно налаштований до греко-католиків.

- Відомим є той факт, що Папа Іван Павло ІІ підвівся назустріч Йосифу Сліпому, коли Патріарх підійшов, щоб  його привітати. Також на похороні Патріарха Святіший Отець підійшов і поцілував йому руку, що не було в традиції папства до цього часу. Що ці жести означали?

- Це, що Папа встав, було певною несподіваною зміною у ватиканському протоколі. Зазвичай, згідно з ватиканським протоколом, коли хтось вітається з Папою, то Папа сидить. Людина приходить, цілує руку або, принаймні, схиляється та подає руку. А тут Папа всупереч протоколу показав, наскільки для нього була цінна особа і свідчення Йосифа Сліпого назагал. І, я думаю, саме в такий спосіб він підкреслив гідність не тільки Йосифа Сліпого, а також визнав таким чином свідчення цієї Церкви, яка ще знаходилася в підпіллі, і, отже, намагався сказати, наскільки ця жертва Греко-Католицької Церкви є цінною для нього особисто.

Йосиф Сліпий завжди був символом Греко-Католицької Церкви. І фактично ці жести до особи Йосифа Сліпого – були жестами до цілої Греко-Католицької Церкви того часу.

«Пам'ять про нього ніколи не затреться, а залишиться в анналах цивільної й церковної історії. Ми ніколи не зможемо забути його постаті - аскета та ієрарха, суворого й величного; ніколи не зможемо забути тих повчань, які він дав нам усім своїм життям... Він вірив в ту основну благовість, яка нас закликає мати «сильну віру в Христа, віру осяйну, але просту й довірливу... Це та віра, яка страждає і стогне, однак, не заломлюється, бо впевнена, що великою є нагорода на небі». Слово Папи на заупокійному Богослуженні у 40-ий день після смерті Патріарха Й. Сліпого у базиліці Св. Петра 17 жовтня 1984 р.

- Чи були надані якісь особливі права Йосифу Сліпому в Римі?

- Проблема завжди полягала в тому, що окрім жестів і бажань Папи, було ще церковне право,  а отже існували певні церковно-правові обмеження. Іван Павло ІІ також керувався цими правилами, які існували на цей час. Очевидно, що Йосиф Сліпий прагнув більшої автономії, зокрема, у синодальних структурах. Натомість Синоди УГКЦ мали право бути скликаними лише за узгодженням і з благословення Папи. Це були правила, які не легко було відразу змінити. Також були різні дискусії, які відбувалися і в кулуарах, і з представниками римської курії, щоб дещо змінити цю синодальну структуру і, можливо, навіть таку пряму залежність від Римського престолу. Свідченням невирішеності багатьох правових питань було те, що єпископи не мали права проголошувати синодальні рішення, знову ж таки, без потвердження римського єпископа.

- Під час своїх подорожей до різних країн Святіший Отець зустрічався з українськими громадами діаспори. Які акценти ставив Понтифік у своїх зверненнях чи проповідях?

- Зустрічі такі відбувалися фактично в усіх державах, де були українські громади. Тобто, якщо взяти, скажімо, Північну, Південну Америку, під час кожного візиту Папи, відбувалися такі зустрічі в рамках великих святкувань. Маємо приклади таких зустрічей в Канаді, США, Бразилії, Аргентині. У папських промовах, звененнях до українців домінують заклики зберігати власну ідентичність, власну тотожність, підтримувати духовний зв'язок зі своєю переслідуваною Церквою. Особливо Іван Павло ІІ звертався до молоді, закликаючи її плекати цю традицію, оскільки знаємо, що в діаспорі громади живуть у розсіяні, їм нелегко підтримувати свою культуру, свою мову, свою Церкву. Це був найважливіший  імператив його послань-звернень до українців у діаспорі.

«Куритиба є осередком вашого церковного життя, бо тут знаходиться осідок вашої єпархії... Понад вісімдесят років тому перший греко-католицький священик відслужив першу Службу Божу у Вашому обряді для Ваших предків на цій землі... Шануйте свій обряд, любіть і бережіть його, бо він береже Вашу національну тотожність». Звернення Папи до української громади  в Куритибі. Бразилія, 6 липня 1980 р.

- Отче Андрію, поясніть детальніше роль Івана Павла ІІ у подіях, пов'язаних з виходом УГКЦ з підпілля?

- Думаю, що тут є дві важливі складові. Легалізація УГКЦ - це передовсім внутрішній процес у самій Греко-Католицькій Церкві в радянській Україні. Церква боролася перманентно за легальний статус. Тобто, починаючи від моменту, коли її було офіційно ліквідовано, заборонено і до кінця 80-х рр. представники підпільної Церкви писали листи, звернення до різних органів влади: місцевої, загальнодержавної, де ставилися вимоги, прохання про легалізацію. Тому це був внутрішній органічний процес, який, очевидно, в 80-х роках набрав особливо великих обертів. І після того, як прийшов до влади Михайло Горбачов, проголосив перебудову, як нам всім відомо, це також пожвавило, скріпило рух до легалізації УГКЦ. Також події 1988 року – святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі-України – були ще одним черговим поштовхом. Греко-католики все більше і більше публічно почали виступати на захист прав своєї Церкви, на підтримку її легалізації, вільного розвитку в Україні. Тобто, це була одна важлива складова – внутрішній рух греко-католиків до легалізації.

Було також багато зовнішньополітичних чинників, які сприяли і підтримували цей процес. І, без сумніву, роль Івана Павла ІІ тут, напевно, є ключовою. Думаю, що тут відбулася ланцюгова реакція, починаючи з Польщі, від руху «Солідарності», кількаразових відвідин Папою Польщі у кінці 70-х на початку 80-х років. Польський рух за незалежність, за звільнення від соціалістичної, комуністичної системи був дуже сильним. Це також, можливо, стало такою мотивацією до нашого українського контексту: не боятися, виходити на вулиці, маніфестувати те, що Церква живе і хоче легально існувати.

Фактично ці дві складові вплинули на процес легалізації Греко-Католицької Церкви. Якщо говорити безпосередньо про 1989 рік – візит Михайла Горбачова до Ватикану, його зустріч з Папою стала остаточним поштовхом до процесу легалізації. Саме в цих днях, коли відбувався візит, з'явилася постанова радянського уряду, за якою було дозволено реєструвати греко-католицькі громади в Західній Україні. Очевидно, було зрозумілим, що під час цієї зустрічі однією з тем була тема легалізації греко-католиків. І якраз після цього фактично УГКЦ відновлює свою діяльність в Україні.

«Без легалізації української спільноти процес демократизації ніколи не буде повним». Папа Іван Павло ІІ до владик учасників VI звичайного Синоду 5 жовтня 1989 р.

- З нагоди 400-ліття Берестейської унії відбулися святкування в Україні та в Римі. У цих подіях Папа також брав участь...

- Історично склалося так, що історія підписання унії тісно пов'язана з Римом і з Польсько-Литовською державою та Берестям. Тобто, в 1595 році два представники Синоду Київської митрополії відвідали Рим, де відбулися переговори про унію між Київською митрополією та Римською Церквою. І ця унія була підтверджена наступного року – 1596-го в Бересті. Думаю, якраз символічно було те, що саме святкування 400-ліття Берестейської унії відбулося в Римі і тут, в Україні, які засвідчили якраз тяглість цієї традиції, традиції Греко-Католицької Церкви, яка вже існує понад 400 років. Ці святкування також засвідчили, що ми далі стоїмо твердо на цих позиціях єдності з Римом. І було бажання цю подію відзначити і тут, і там. В Україні тоді відбулося багато різних заходів, зокрема наукових конференцій, які намагалися в неупереджений, але самокритичний спосіб поглянути на події 400-літньої давності, і спробувати об'єктивно оцінити причини Берестейської унії, перелік берестейських синодів, зустрічей, і також наслідків цієї унії.

- Отче Андрію, що означав для України в 2001 році візит Папи Івана Павла ІІ?

- Візит Святішого Отця  до України в 2001 році мав для українців три дуже важливих  аспекти. Передусім, хоч це, можливо, не було чимось таким оригінальним лише  для України, але будь-який візит Папи спричинює «духовний бум». У тих країнах, до яких приїздив Папа, збиралося тисячі, а то й мільйони людей, і ці візити давали поштовх до духовного оновлення і піднесення.

Його постава, його промови, його безпосередність у спілкуванні з людьми були дуже промовистими. Про це свідчить навіть те, що Іван Павло ІІ доволі часто відходив від свого заготовленого тексту промови та під якимсь таким особливим натхненням, відчуваючи в конкретний момент те, на чому можливо слід наголосити. Отже, усі ці візити і я переконаний, що і візит в Україну, сприяли духовному піднесенню. Це перша, дуже важлива складова візиту.

Інший важливий момент – це зовнішньополітичний чинник, зокрема, для України це було особливо важливо. Якщо ми пригадуємо 2001 рік – то це рік скандалів, великої недовіри до влади, це плівки Мельниченка, це вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе... Імідж України, очевидно, був доволі негативний у світовій спільноті. Коли говорили про Україну – то мали на увазі скандали, внутрішню нестабільність, корупцію. Окрім цього, згадуючи слово «Україна» на Заході, більшість людей одразу асоціювало його з Чорнобилем.

У контексті візиту Папи Івана Павла ІІ Україна постала в очах світу зовсім в іншому світлі. Люди побачили багато позитиву, побачили, що Україна має якусь дуже цікаву, можливо, лише їй притаманну духовно-культурну родзинку. Папські візити якраз сприяють тому, що про державу говорять цілком в іншому світлі - не тільки про її проблеми, але також і про її сильні сторони. І це дуже вплинуло на зовнішньополітичний імідж України. Також будь-який візит Папи супроводжується багатьма коментарями, фільмами про духовність цієї землі, цього народу, його культуру, його історію, його якісь особливості.

Третім і, можливо, найголовнішим аспектом візиту Івана Павла ІІ до України було проголошення блаженними новомучеників та ісповідників віри. Це була одна з чисельних беатифікацій, яку здійснив Папа за час свого понтифікату, але особлива для українців, зокрема для Української Греко-Католицької Церкви, -  це було визнання  того, що ця Церква пережила у ХХ столітті. На окремих прикладах було підкреслено подвиг УГКЦ, її вірність Христові, а також Апостольському престолові.

«"Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Ів.15,13). Приклади мучеників, що належать до різних історичних періодів, але, передусім тих, які належать минулому сторіччю, свідчать про те, що мучеництво – це найвища міра служіння Богові й Церкві. Як пшеничне зерно, падаючи в землю, вмирає, щоб дати життя рясному колоссю (Ів.12, 24), так і вони пожертвували своїм життям, щоб Божа нива родила і приносила новий і щедріший врожай. Їм ми виявляємо наш подив і нашу вдячність: як ікона Євангелія Блаженств, пережита аж до пролиття крові, вони становлять знак надії для наших і прийдешніх часів. Вони показали, що любов є сильніша від смерті». З проповіді Папи Івана Павла ІІ на Візантійській Літургії. Львів, 27 червня 2001 р.

- Відомо також, що не всі тоді, у 2001 році, радо чекали на прибуття Святішого Отця на нашу землю, зокрема, вороже налаштування було з боку представників Української Православної  Церкви Московського патріархату. З іншого боку, Іван Павло ІІ, прибувши в Україну, особливо наголошував на єдності, до якої закликає нас Господь. Чи змінилися стосунки між Українськими Церквами після 2001 року?

- Якщо дивитися на українську конфесійну палітру, то дуже важко одним реченням окреслити, що змінилося, оскільки взаємини між Церквами слід розглядати в різних площинах. Очевидно, що у нас ще немає загальноукраїнського консенсусу в міжцерковних стосунках. Але назагал, попри згадувані протести з боку УПЦ [МП], інші конфесії доволі прихильно поставилися до цього візиту і їхні предстолятелі зустрічалися з Папою в рамках великої зустрічі Папи Івана Павла ІІ з представниками і християнських, і нехристиянських релігій України.

Я думаю, що відвідини Святішого Отця принесли дуже багато позитиву. Я сподіваюся, що у майбутньому ми навчимося того, щоб не керуватись якимись шаблонними уявленнями про певних осіб, про певні інституції в Церкві, але спробуємо подивитися на духовну сторону таких подій, як візит Папи. Бо дуже часто сприймається це як агресія, як експансія католицизму на споконвічні православні території. Насправді, нам потрібно позбутися тих «середньовічних поглядів», за якими візит Папи майже прирівнювався до хрестового походу, до чогось негативного, а спробувати як цивілізовані люди поглянути на позитиви цього, і поглянути на те, що несе ця людина, яка нас відвідує. Ми побачили, що Папа вважав себе паломником. Він здійснював  паломництво, прощу до України. Я думаю, що його промови, його такий дуже іренічний (миролюбний) спосіб висловлювання заторкнув серця багатьох людей.

«Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу, спонуканий любов'ю, щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь». З вітальної промови Папи Івана Павла ІІ на летовищі. Київ, Бориспіль, 23 червня 2001 р.

- Що Вас особисто найбільше вражає в особі Івана Павла ІІ?

- Я думаю, що Іван Павло ІІ започаткував нову еру у сприйнятті уряду Римських архієреїв як такого. Він був Папою, який не чекав, що до нього прийдуть, а сам шукав зустрічей з людьми, шукав спілкування. Про це свідчать його подорожі. Жоден з його попередників не здійснив, напевно, й третини подорожей, які здійснив Іван Павло ІІ. А це - 127 країн, 104 подорожі. Він вважав, що особисте спілкування має велику цінність. Це не просто звернення на папері, через телебачення, а безпосереднє спілкування, спільна молитва, можливість дивитися людям у вічі – це було для нього пріоритетом. Він людину й Бога ставив у центр усього свого життя і вважав, що спілкування з Богом є неможливим без безпосереднього спілкування з людиною. Я вважаю, що це найбільше притягувало людей до нього. А ще - він був дуже автентичний, він не одягав якихось масок, а був тим, ким він був - за природою, за характером. Він ніколи нічого не приховував, а залишався собою і люди це відчували.

Найбільше дивує багатьох людей те, що чим слабшало здоров'я Папи, тим сильнішим ставало його свідчення. Якщо переглянути біографії Івана Павла ІІ, то часто, коли інші говорили, що він вже вичерпує свої сили, що він повинен здатися, насправді, Іван Павло ІІ йшов до кінця. І свідчення його ставало ще більш промовистим.

Цікавими є дві його подорожі до Індії і Грузії, які відбувалися протягом двох тижнів. Папа після перебування в Індії, де клімат є цілком відмінний, одразу полетів до Грузії. Там він був уже надзвичайно хворий. Багато людей думало, що ця подорож завершиться фіаско, і навіть були припущення, що Папа може померти. Також було замовлено лікарів з Риму, медичний літак, який мав би Святішого Отця транспортувати до Рима. Організатори вже думали змінювати програму. Але насправді Папа,  прилетівши до Грузії, не лише не змінив свою програму, але витримав усі ці зустрічі, і поїздка, яку розцінювали, як одну з найневдаліших, стала однією з найпромовистіших. Він показав, що наша людська слабкість, хвороба не є перешкодою для творення добра. Якщо людина щиро вірить: те, що вона робить, є добрим, - тоді Господь її кріпить навіть у таких критичних ситуаціях.


Категорія: Мої статті | Додав: Profelin1 (2011-10-31)
Переглядів: 1641 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

МЕНЮ

Пошук

Категорії розділу

Мої статті [7]

Ми в контакте

Наше опитування

Що ви найчастіше шукаєте в інтернеті?
Всего ответов: 773
Чи подобається вам цей сайт?
Всего ответов: 655

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0