ІСУС ХРИСТОС І ЗАМОЖНИЙ ЮНАК

Сьогодні розважатимемо над євангельською розповіддю про юнака, якого Господь покликав стати апостолом, а той відмовився. Велика честь, велика радість, велике служіння – усе лежало перед цим юнаком. Але він відійшов від Спасителя, сумно схиливши голову. Але ж у його душі щось було, щось тривожило його, він був гарною людиною, чесною, добропорядною, він дотримувався заповідей. Мабуть, він піклувався про бідних, оскільки був заможним. Але відчував, що цього замало, що треба зробити ще якесь зусилля, ще один крок. Чи вірно він розумів? Звісно, вірно. Але він не спромігся зробити цей крок, оступився і ніби хитнувся назад.
У Святому Письмі є грізні слова Господа. Звертаючись до тих, хто не робить цього кроку, Спаситель говорить: «Ти не холодний і не гарячий», – байдужий, холодний серцем. І зараз ми маємо замислитись: можливо, і нам треба зробити цей крок? Тому що ми маємо Божу благодать, Христову віру, євангельську істину. А все ж часто йдемо життям понурі й сумні. Часто нам все видається одноманітним, майже нудним. І ми перетворюємось на того, хто не холодний і не гарячий.
Усі ми можемо вважати себе віруючими людьми. І взагалі, більшість людей світу так чи інакше вірять. Але Господь чекає від нас більшого. Він чекає навернення серця до Нього. І якщо цього кроку не зробити, так і залишишся не холодним і не гарячим, байдужим, що без сенсу крокує життям. Ми приходимо до храму, а серце наше залишається кам’яним. Ми відкриваємо Боже Слово, а слова пролітають повз нас. Нас гнітить туга і сум, тому що ми не холодні, не гарячі, а потрібно зробити ще один порух серця. «Тому що, якщо не навернетесь, – говорить Господь, – то не ввійдете до Царства Божого». Ось правда про наше життя. Можна залишитись до кінця своїх днів з ярликом християнина і жити сірим, бездарним, понурим, нікчемним життям. А життя ж бо має для усіх нас бути святом, подвигом, горінням – у кожного на своєму місці, нехай маленькому чи непомітному.
Я хочу привернути вашу увагу до одного дивовижного подвигу черниці з далекої Індії. Ще дівчинкою, а родом вона з Албанії, мріяла стати проповідником Божого Слова серед поган. І ця мрія привела її до Індії, де вона оселилася в монастирі й прийняла ім’я Тереза. Там вона молилась, як усі черниці, брала участь у богослужіннях, співала, працювала на кухні. Але не могла залишитись в монастирі, тому що мала палке серце. Коли їй доводилося виходити на вулиці Калькутти, великого міста, де був монастир, вона бачила десятки безпритульних, голодних людей, які вмирали просто на асфальті, дітей, яких викидали батьки-злидарі і вони там тинялися серед кішок і мавп.
І ця юна черниця усвідомила, що не може спокійно молитися за стінами свого монастиря, якщо хоче бути служителькою Христа Спасителя. З великими труднощами виблагала у церковного начальства дозвіл вийти зі стін монастиря й оселитися в нетрях – брудних, страшних, наповнених покидьками, біднотою, людьми, нижчими за жебраків. Спершу вона присвятила себе конаючим. Ось вона бачить, що помирає чоловік – з допомогою людей переносить до хатини, обмиває, молиться над ним, хоча це був язичник, і відпроваджує у вічну путь.
Господь благословив її починання. У неї знайшлися послідовники, їм допомагали заможні люди з інших країн, надсилаючи кошти. І сьогодні ці черниці з’являються в усіх куточках землі, де є біда, де вбивають, калічать, де воюють, де панує катастрофа. Вони не мають нічого, вони самі бідні: біла чернеча одіж, похідне ліжко, яке можна покласти до торби, і кілька необхідних речей – усе їхнє майно. Але як живеться цим людям, котрих чекають, мов ангелів, і в Лівані, і в Ірландії, і скрізь, де вбивають? Як їм живеться? Вони все віддають людям. Звідки вони черпають сили?
Ця жінка, якій присуджено міжнародну премію Миру, говорить, що найголовніше, що несуть вона і її сестри – це любов. Світ вже давно озвірів, люди стали жорстокими, і єдине, що може їх врятувати – це навернення до євангельських заповідей, до любові.
Звісно, таке служіння – це подвиг. Ми скажемо: «Ну хто із нас здатний на таке?» А я відповім вам, що у кожного є своє покликання, у кожної людини знайдеться те, що вона може для цього зробити, але перше, що необхідно – це повернутися до Господа. Увірувати ще раз, навернутися ще раз, звернутися до Божого Духа ще раз і збагнути, що без Нього немає життя, навернутися усім серцем, усім єством, полюбити Господа до кінця. Це буде не сліпий фанатизм, не те, що робить людину безумною, озлобленою, глухою до слів інших людей, це буде та віра, яка сіє у серці Христову любов.

І ви будете щасливі. Хворі і старі, ви однаково будете щасливі, тому що з вами буде Господь. Після багатьох невдач у житті ви усе ж будете щасливі, тому що з вами буде Господь. Несучи великі труди, маючи важкі переживання в родині, на роботі, ви усе ж будете щасливі, тому що з вами буде Господь. Ось що тільки треба; помоліться ж про те, щоб Господь поклав до вашого серця Свого Духа Любові. Господь сказав: «Усе, що ви попросите в ім’я Моє, Я зроблю». А це найбільший дарунок – Віра і Любов, які народжують Надію. Амінь.